Із глибини сивих віків

Село Нові Петрівці в історії відоме з давніх-давен. Воно займає центральну частину Придніпровської височини, яка починається від міста Вишгорода і закінчується в селі Старі Петрівці. Ця височина навпіл перерізана стародавнім яром, що нині зветься "Западня", а кінцеві ворота його виходять до Дніпра й звуться "Межигір'ям". На південному кінці цієї височини на світанку історії Київської Русі виникло князівство - місто-фортеця Вишгород. Тоді ж, в 3-х кілометрах вище по Дніпру між двох високих лісистих схилів вище по Дніпру в місцевості Межигір'я виникла християнська святиня - Межигірський монастир або Межигірський Спас, що проіснував з початку XI ст. до початку XX.

Північну ж височину зайняло невеличке поселення, що нареклось "Слобідкою". Слобідка мала вихід водночас і до Дніпра, і до Межигір'я, з часом стала історичним початком села Нові Петрівці.

Друга частина Нових Петрівець має історичну назву "Звіринець". Вона з'являється у XI столітті, коли вишгородські князі розташували в цій місцевості свій мисливський двір - звіринець.

Київською владою тодішні петрівчани були прикріплені до Межигірського монастиря. Вони виснажливо працювали на монастирських землях і в маєтках, аби заробити на прожиття.

Перше знищення Петрівець датується 1240 роком, коли монголо-татарська орда на чолі з ханом Батиєм зруйнувала Київ, Вишгород, Межигір'я і самі Петрівці. Поодинокі селяни, котрим вдалось врятуватись й уникнути татарського полону, переховувались в лісах, обравши їх на довгий час своєю домівкою. З закінченням навали вони повернулись на свої землі, відновлюючи звичний спосіб життя.

Розквіт села припадає на першу половину XVII століття. Перша згадка про наше село, як населений пункт, датується 1622 роком. Саме в цей час запорізькі козаки зробили Межигірський монастир своїм козацьким монастирем. Розбудовувався і багатшав монастир, а селяни отримували більше роботи й більше заробітку. Життя села налагоджувалось. 

Із побудовою в 1798 році в Межигір'ї фаянсової фабрики чисельність жителів Нових Петрівець починає знижуватись внаслідок смертності. На фабрику приймались всі бажаючі віком від 12-ти років. Робочий день починався о п'ятій ранку й закінчувався о восьмій вечора. Однак, відносно висока заробітна плата - від 3-х до 7-ми карбованців на місяць сріблом, звільнення працюючих на фабриці від усіх державних і земських повинностей, податків, рекрутської служби тощо - все це приваблювало численних працівників із селян. Наслідки ж такої праці призвели до того, що селяни-працівники почали хворіти, діти, народжені ними, виростали кволими й значно нижчими на зріст порівняно з мешканцями інших сіл, більшість населення передчасно помирала від сухот. Адже виробництво було шкідливим для здоров'я.

Поповнюється кількісний склад мешканців села за рахунок втікачів із західних сіл, що не бажали відбувати панщину під польським гнітом. За переписом 1864 року Нові Петрівці налічували 1442 людини.

Селяни з успіхом займались хліборобством, городництвом, виробництвом цегли "межигірки". Побудовані капіталістами на схилах Дніпра у XIX ст. чотирицегельні заводи проіснували до 1917 року, забезпечуючи заробіток тогочасним петрівчанам. Повсюдно у сільських оселях виробляли глиняний посуд, який за відсутності транспорту носили на власних плечах до Києва на продаж..

До початку XIX ст. село було зовсім не писемне, тому при фаянсовій фабриці відкрили школу для селянських дітей (закрили в 1864 р. ) а згодом (1895 р.) відкрилися три 2-х річні церковно-парафіяльні школи, в яких працювало всього 2 (!) вчителя: один - присланий із Києва, інший – не мав ніякої педагогічної освіти, петрівчанин Шевченко Максим Йосипович, який при церкві навчився грамоти і церковного читання від священика.

Діти навчались тільки 6 місяців у холодну пору року. Всю решту свого часу вони допомагали батькам по господарству, випасали худобу, ходили в найми.

Станом на 1907 рік неписемність в селі становила 90%. Коштом громади з 1902 по 1910 роки за ініціативи священика Кукулевського в Нових Петрівцях будується Свято-Покровська церква, що діє і сьогодні. Після революції всі церковні землі роздають безземельним селянам.

Однак, вже через декілька років (1929 р.) з початком колективізації петрівчани віддають все своє майно у створений колгосп. Першим прототипом колгоспу за головування присланих з Києва Янкевича і Орлова був промгосп, що об'єднував промисловість і сільське господарство. Згодом промислова артіль віддалилась і стала називатись "Артіль будцегли", яка проіснувала до 1956 року, а сільська артіль отримала назву "Колгосп ім. Паризької комуни". Першим головою селищної ради став Марченко Михайло Іванович. У довоєнний час колгосп нажив статків, поширилась писемність, розвинулась соціальна інфраструктура (медичне обслуговування, освіта).

Село в роки великої вітчизняної війни

Сувора минувшина Великої Вітчизняної війни потроху відходить в історію. Багато часу пройшло, стираються в пам'яті якісь незначні події, але те, що найбільше вразило, в пам'яті, залишається допоки живе людина. Цього просто не можна забути - воно пронесене через ціле життя, це спомин про трагічні дні війни, про смерть, пожарища, кров і розруху, втрату рідних і близьких.

Візьмеш до рук пожовтілий від часу лист, написаний з далекого лихоліття і навіть для тебе, людини, не знавшої війни, стає зрозуміло все до останньої краплини. І де черпав сили наш солдат, і як вистояв наш народ!

... Бої за Київ і Київську область були рішучими, кровопролитними і жорстокими. Фашисти не могли змиритися з втратою такого важливого стратегічного об'єкту як Київ. За всяку ціну намагалися повернути втрачені позиції, кидаючись у контратаки на деяких ділянках по 10-15 разів на добу, рішуче штурмували наші позиції. Відчайдушні контратаки були з Фастова, але 7 листопада столиця завдяки воїнам 91 танкової бригади Якубовського була звільнена від ворога.

Командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії Ватутін М.Ф. зосереджує головні сили фронту на Козятинському, Білоцерківському і Житомирському напрямках з тим, щоб вдарити в тил супротивнику.

До 16 листопада 1943 року наші війська вже звільнили Боярку, Васильків, Ірпінь, Макарів, Бородянку, Іванків, Поліське і ще цілий ряд райцентрів і селищ області.

За визволення Київщини хоробро билися пліч-о-пліч воїни 38 Армії генерала Москаленка, 3-ї гвардійської танкової Армії генерала Рибалка, 2-ї повітряної Армії генерала Красовського, 40-ї Армії генерала Жмаченка, 27-ї Армії генерала Трофіменка, 1-ї окремої Чехословацької бригади Людвіга Свободи. За мужність і героїзм проявлені в цих боях близько 700 офіцерів і солдатів були удостоєні Золотої Зірки Героя, а 17, 5 тисяч нагороджені орденами і медалями.

Майже три місяці точилися бої за визволення Київщини від фашистського ката і тільки 10 березня 1944 року наша область була повністю очищена від ворога.

Під час Великої Вітчизняної війни з 19 вересня 1941р. по 18 жовтня 1943 року перебувало в окупації. Село було майже повністю спалене. Знищено 422 хати. Примусово вивезено до Німеччини 132 чоловіки, троє закатовано. Більше ніж 700 чоловік не повернулось з фронту, віддавши своє життя за перемогу; 350 чоловік нагороджені високими нагородами за ратний подвиг; звання Героя Радянського Союзу присвоєно Богдану Дмитру Пилиповичу. Пам'ять про тих, хто поліг на полі бою, увіковічено на гранітних плитах, де встановлено Вічний вогонь.

Післявоєнні роки

Проходять роки... Заросли окопи, вирви від снарядів і бомб зрівнялися з землею. Де колись гриміли бої, лилася кров — тепер колосяться хліба, цвітуть сади.

Людям жилося досить важко Але вони працювали, будували нове життя, на очах виростало нове село Нові Петрівці.

18 серпня 1950 року об'єднуються село Валки «Більшовик», село Вишгород «Новий шлях», село Нові Петрівці «Паризької Комуни» в один колгосп імені Ватутіна.

Головою був призначений Медоєв Л.Д. Колгосп мав 3650 га землі, під оранку - 1022 га, під садами - 107 га Напрямок був - овочево-фруктово-ягідний та молочно-тваринний. 22 січня 1959 року за наказом Київського обласного управління овочево-молочних радгоспів на базі колгоспу утворюється радгосп імені Ватутіна, яким керує Медоєв Л.Д. до 1965року.

1960 - рік будівництва греблі Київської ГЕС. Створено штучне Київське водосховище, на дні якого залишилося 11 сіл Вишгородського району. Переселенці сіл Чернена, Сваромля, Старосілля були переселені до села Нові Петрівці.

У 1965 році відкривається сільський будинок культури – на той час найкращий в усьому районі, збудований на кошти сільської ради та радгоспу.

Із 1969 року директором радгоспу призначено Римарчука А.М.

Із 1972 року два села Валки та Нові Петрівці зливаються в одне і стають одним селом Нові Петрівці. 1978р. - директором призначено Жмурка О.Г.

Ось ми дісталися і 80-х. Директор радгоспу в цей час Олександр Гаврилович Жмурко. Після впровадження вдалої схеми «Ватутінська технологія вирощування кукурудзи» радгосп збагатився. Розпочалося будівництво житла – за 14 років збудовано 150 квартир та окремих будинків для працівників радгоспу та соціальної сфери.

У 1980 році на базі адміністративного приміщення радгоспу ім. Ватутіна розпочав свою роботу філіал Димерської дитячої музичної школи у Нових Петрівцях.

Проведено газифікацію виробництва та житлових будинків у селах Нові і Старі Петрівці. Всього прокладено 135 км газопроводу. Побудовано зрошувальну систему на 120 га землі.

Зроблено дренажну систему на так званому посьолку біля школи №1 та на валківських полях за озером Канево. Прибутки радгоспу були високі, рівень життя людей покращився.

У 1986 році завод «Ленінська кузня» передав у розпорядження села приміщення свого табору праці та відпочинку, що розміщувався на вул. Ватутіна. Відтоді це стаціонар нашої лікарні, а вже стару та похилу на той час будівлю в центрі села, що раніше виконувала функцію лікарні, закрили. Поліклініку перенесли на Соборну, де вона і по сьогоднішній день.

 1986 - рік чорнобильської трагедії. Через наше село здійснювалися всі перевезення. Мужньо боролися з небаченим ворогом наші односельчани.

90-ті принесли Україні незалежність. Не можна не згадати, говорячи про цей період, Єщенко Валентину Миколаївну, яка стала у 1990 році Народним депутатом України та всіляко допомагала нашому селу та району в цей час.

Велика подія в Нових Петрівцях цього часу – будівництво сучасної будівлі Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році». Його відкриття відбулося у 1993 році, у 50-ту річницю визволення м. Києва, за участі першого президента України Леоніда Кравчука,. Незмінним директором нашого музею вже майже 40 років є Іван Петрович Вікован, нинішній депутат сільської ради.

До цього часу наш музей також існував з 1980 по 1993 рік. Його експонати були представлені у приміщенні Свято-Покровської церкви, що в центрі села.

При радянській владі церква та духовність не були в пошані, і церкви масово закривали. Не оминуло тоді це лихо і нашої святині. Там був і музей, і склади. Щастя, що вона збереглася до наших часів, адже спроби її зруйнувати також були. Міцні стіни не піддалися.

Отримала наша Свято-Покровська церква своє друге життя у 1993 році, коли звідти перенесли музей на Ватутіна.

 У цей час було створено комунальне господарство з надання послуг водопостачання при Новопетрівській сільській раді.

У 1994 році відбулися перші вибори сільського голови серед усіх бажаючих, а до цього, за радянських часів, голову обирали з числа депутатів, тому й звучала посада – Голова Новопетрівської сільської ради, а відтоді це вже Новопетрівський сільський голова.

Першим сільським головою став Федорченко Олександр Васильович. Він був на посаді з 1994 року по 1996 рік. Свою каденцію не добув.

У 1994 році наша музична школа стала самостійним закладом. Сьогодні це Новопетрівська дитяча школа мистецтв.

До наступних місцевих виборів, що відбулися 1998 року, виконуючими обов’язки  сільського голови була Ніна Василівна Самійленко, яка вже багато років є депутатом сільської ради.

Після цього протягом восьми років посаду сільського голови обіймала Борисенко Катерина Павлівна, до 2006 року.

Її обрано в 1998 році, а в 2002 переобрано на другий термін.

Ось ми дісталися 2000-х. У 2006 році на чергових виборах було обрано Янковського Олексія Миколайовича, який не добув до кінця свій термін на посаді, пропрацювавши два роки.

У 2006 році при  сільській раді створено Новопетрівський сільський центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. З 2008 року виконуючим обов’язки сільського голови сільською радою було обрано Радіона Старенького. А в 2009 році його було обрано сільським головою на позачергових виборах та ще двічі переобрано на цю посаду - у 2010 і 2015 роках.

У 2010 році ми відзначили 100-річчя нашої Свято-Покровської церкви, що в центрі села. Це також визначна подія. Святкове богослужіння в нашому храмі цього дня проводив Патріарх Філарет.

2010 рік визначний ще затвердженням символіки Нових Петрівець - герба та прапора. На прапорі Нових Петрівець присутні три кольори – синій втілює в собі небесну вись, вищі духовні сили; жовтий символізує колір сонця, колір стиглої пшениці, жита, життя. Ці два кольори ще й відображають прапор України. Третя нижня смуга – зелена, символ вічного буяння природи та оновлення життя.

В основу герба Нових Петрівець покладено образ Покрови Пресвятої Богородиці на фоні картуша-щита. Такий вибір не випадковий, адже  Покровський храм є однією з найголовніших святинь села.

Трохи раніше затверджено Гімн села Нові Петрівці. Музика Валерія Малишева покладена на слова нашого жителя Миколи Ніколаєнка. Сьогодні ми з вами обов’язково його послухаємо.

Не менш цікавим був 2011 рік. Створено комунальний заклад «Футбольний клуб «Межигір’я». Відтоді у дітей нашого села з’явилася можливість навчатися гри у футбол та брати участь у різноманітних турнірах, в тому числі і в Чемпіонаті м. Києва.

Кількість населення у 2000-х роках значно збільшилася, в першу чергу за рахунок міграції. Виникла необхідність у збільшенні штату сільської ради. У зв’язку з цим у 2012 – 2013 роках проведено реконструкцію будівлі сільської ради з надбудовою третього поверху.

У 2015-2016 роках у зв’язку з проведенням децентралізації повноважень від державних органів влади до органів місцевого самоврядування у сільській раді з’явилися нові відділи. Було збільшено кількість посад з 15 до 25 чоловік.

 Нещодавно у структурі сільської ради з’явилася ще одна одиниця – на базі колишньої Новопетрівської районної лікарні відкрили Новопетрівський медичний консультативно-діагностичний центр. 

 Звичайно, за ці дев’ятнадцять років, що відділяють нас від самого початку 21 століття, теж багато змінилося. Змінилося не лише село, сільська рада, змінилися й люди, підхід до ведення господарства.

Ще тоді на кожному подвір’ї кури, гуси, качки, чути хрюкання, мекання і мукання.

Ґрунтові дороги для нас були звичними. Темрява на вулицях навіть не помічалася, бо не було з чим порівняти, хіба що з Києвом, але тож столиця. Набрати води з криниці була  звична справа.

Зараз у нас асфальтовані дороги, освітлені вулиці та нові водопроводи. Оновлені школи, церква та цей будинок культури, багато інших благ, які ми вже майже не помічаємо. За останнє десятиліття відбулося дуже багато позитивних змін.

Але село і тоді, і зараз живе своїм життям. Ведеться господарство, проводяться свята, виконуються необхідні роботи.

Життя триває…