Село Гута-Межигірська Вишгородського району Київської області розташоване на правому березі річки Ірпінь за 7 км. на захід від с. Лютіж. На сході та півдні від села - лісовий масив, на північ – с. Демидів, на захід –с. Синяк. Площа Гути-Межигірської в межах населеного пункту становить - 500,7 га.

      Проживає - 225 жителів.

      У тлумачному словнику слово «гута» має два значення:

1. Застаріле – склоплавильний завод або склоплавельна майстерня, де виробляли гутне скло.
2. Цінна речовина у вигляді затверділого соку, що міститься в корінні деяких рослин із якої виготовляють гутаперчу.

    Ймовірно, що назва села пов’язана з першим значенням слова «гута». Про це свідчить історія Межигірського Спасо-Преображенського монастиря заснованого в 988 році недалеко від Києва біля Вишгорода. Межигірський монастир мав велике господарство: ріллю, сіножаті, млини, цегельні, гуту, бортні дерева, рибні лови і багато худоби. З відомостей описів монастиря 1766 р. відомо, що «в с. Гута один посполитий орендує гуту, а два інших – працюють на цій гуті за третину прибутків». Це свідчить про те, що в селі Гута-Межигірська існувала склоплавильна майстерня, рештки якої, жителі села знаходять до цього часу.

   Села Демидів, Гута, Лютіж, Петрівці належали Межигірському монастирю. Населяли їх вихідці з Правобережжя, частково з Лівобережжя т.зв. посполиті, а також нечисленна шляхта. Тому друга частина назви села, можливо, утворилася від приналежності даних земель до Межигірського монастиря.

     Відомо, що річка Ірпінь – права притока Дніпра, в давнину була судноплавна і мала більш як півкілометрову ширину. Судна в ті неспокійні часи треба було добре охороняти. З цією метою вздовж річки були збудовані фортеці. До того ж досить густо. Сьогодні ми знаємо ціле намисто ірпінських городищ, починаючи від Дніпра в урочищі Холм на місці нинішніх сіл Гути, Демидова, міста Гостомеля. А також ця річка була природним непрохідним бар’єром (мілководдя було густо засіяне непрохідними драговинами), який захищав плем’я полян від винищення нападниками: хазарами, печенігами, половцями, татарами, литовцями, поляками і самими руськими князями за великокнязівський престол. Всі ці відомості свідчать про те, що село Гута-Межигірська має давню історію, яку можна віднести до періоду Зарубинецької культури ІІІ-І ст. до н.е.

      Зі спогадів старожилів відомо, що в давнину в селі займалися випалюванням вугілля, про що свідчать ґрунти поля поблизу села, вирощували хліб, городину, мали воли, коні, свині, корови. Мали свій промисел. Були серед жителів столярі, шевці, кравці, ткачі.

        Після подій 1917 року більшовики прийшли до влади, розпочався перерозподіл землі.

     У 1930 році в селі організовується колгосп ім. Ворошилова, який очолив Костянтин Рубан. У колгоспі налічувалось 870 га. орної землі, на якій вирощували овочеві та зернові культури.

        Першим головою сільської ради було обрано Топала Якова Пантелеймоновича.

      1932 рік - збудовано початкову школу, першою вчителькою (зі слів жителів села) була Неля Йосипівна, пізніше (1935-1941) Курач Наталія Олександрівна.

    Голод 1932-1933 р.р. обминув Гуту-Межигірську. Селяни допомагали продуктами харчування жителям сусідніх сіл.

     У 1936-1938 р.р. на території села та за його межами велося будівництво довгочасних фортифікаційних споруд - ДОТів (довготривалих вогняних точок), які входили в другу лінію оборони Київського укріпрайону. В 1941-му році ці ДОТи героїчно стримували наступ фашистських загарбників.

      З 1941 по 1943 рік село було окуповане німцями. В Німеччину на примусові роботи було вивезено 30 юнаків та дівчат. Тих, хто залишився змушували працювати на вирубці лісу, який німці сплавляли по Ірпіню і вивозили до Німеччини. Під час наступу радянських військ німці спалили село, вціліло шість хат та декілька хлівів.

      Форсування радянськими військами річки Дніпро восени 1943 року стало поворотним пунктом і для Гути-Межигірської. У жовтні цього ж року бійцями 163-ої стрілецької дивізії 38-ї Армії Першого Українського Фронту с. Гута-Межигірська було звільнено від окупантів. У боях за Гуту-Межигірську загинуло 595 воїнів, серед них два Герої Радянського Союзу Панченко О.Я., Силкін Г.П.

      Із війни в село не повернулось 60 односельчан. Після звільнення села люди поверталися до своїх дворищ. Будували землянки, піднімали село з попелищ. У 1944 році сільським головою обрали Паршенка Володимира Григоровича, а в 1947 – Ярмакова Андрія Гордійовича.

       З 1947 по 1954 р. тривала відбудова села: розбирали бліндажі, будували хати, господарювали.

     В 1950 р. село було підпорядковане Демидівській сільській раді, а колгосп ім. Ворошилова об’єднано із радгоспом ім. Васильєва.

       У 1970 році село Гута-Межигірська підпорядковане Синяківській сільській раді.

      У 1947-1953 р. р. в заплаві Ірпіня створено Ірпінську осушувальну систему. У велику чашу Київського моря, як було передбачено проектом в 1965 році, попливли води річки Ірпінь. В гирлі річки побудований цілий комплекс споруд для її захисту. Земляна дамба, відвідний канал, водозливна гребля, насосна станція. Наприкінці березня 1965 року всі ці споруди були здані в експлуатацію, насосна станція на Ірпені почала працювати.

Згідно рішення облвиконкому від 28.07.1986 село Гуту-Межигірську було передано із Синяківської сілької ради в підпорядкування Лютізькій сільській раді. Для сполучення населених пунктів було побудовано автотрасу Лютіж – Гута-Межигірська.

      2006 рік - головою Лютізької сільської ради було обрано Савенок Т.Г.

          Сьогодні в селі налічується 123 господарства.

       За період 2006 – 2008 р. р. в селі проведено капітальний ремонт приміщення сільського клубу, ФАПу, бібліотеки, побудовано дитячий майданчик, міні-стадіон, освітлено вулиці. Реконструйовано пам’ятник загиблим воїнам у центрі села.

       Жителі с. Гути-Межигірської є активними учасниками художньої самодіяльності, створено фольклорний ансамбль «Бабине літо», керівник Олійник В.С. Відроджуються національні традиції, обряди та звичаї, проводяться сільські свята.