Межигір'я - скарбниця української історії, культури та один з центрів нашої духовності. Це легенди, сторінки життя і творчості багатьох славетних людей України.

Засновниками Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря вважаються грецькі монахи що припливли на дніпровські кручі у IX столітті. Спочатку вони мешкали у печерах, а згодом, збудували храм у мальовничому урочищі між горами над Дніпром.

З середини X століття Вишгородський замок, що розташовувався у 4-х км від Межигір'я, був улюбленою резиденцією давньоруських князів: княгині Ольги, князів Святослава, Володимира-Христителя і просвітителя України-Русі Ярослава Мудрого, який, до речі, помер у Вишгороді в 1054 році.

Працюючи у Вишгороді над зведенням законів Київської держави — Руською Правдою - Ярослав, за однією з наукових версій, перевіз туди частину своєї знаменитої бібліотеки, а по його смерті бібліотеку передали до найближчого, тобто, Межигірського монастиря.

У 1151 році Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський під час походу на Київ зупинився у Межигір'ї і звідти вів облогу Вишгородського замку. На знак своєї перемоги князь поставив тут кам'яну церкву Білого Спаса на місці старої дерев'яної.

Монголо-татарська навала у 1240 році знищує монастир, а разом з ним зникає і бібліотека. Ченці втікають й ще довгий час змушені переховуватись в лісах та печерах. До сьогодні не вдалось спростувати версію, що ця перша на Русі бібліотека схована (чи засипана) у монастирських підземеллях.

Відроджений був монастир тільки на початку XVI століття. У 1523 році його відродило українське духовенство, отримавши на це дозвіл польського короля Сигізмунда. До 1555 року були споруджені храми Св. Спаса, Св. Миколая, Св. Апостолів Петра і Павла - про що свідчить запис у напристольному Євангеліє, яке подарував монастирю киянин Андрій Полозов у 1600 році.

З 1523 по 1571 роки монастир мав самостійність, поки польський король Сигізмунд ІІ - Август не ліквідував її своїм наказом. Але через п'ять років перший ктитор монастиря Стефан Баторій повернув ненадовго монастирю колишні права.

У 1592 році під час повстання під проводом Криштофа Косинського грабується церква і майно монастиря.

Кінець XV - початок XVII століття - часи складання української нації з її новим виразником у особі козацтва. Монастир стає ідейно-духовною твердинею, на яку опирається вся життєва сила народу.

Люблінська, Берестейська унії розкололи ідеологічні віросповідні засади єдиної Української церкви. Тільки монастирі за допомогою козаків чинили організований опір уніатам, перешкоджаючи їх намірам захопити останні осередки українського православ'я.

З 1630 року Межигір'я існує як монастир запорізького козацтва - вперше це згадується за львівським літописом, - як шпиталь для старих та скалічених воїнів.

Київський митрополит Петро Могила ставить за взірець ченців Межигір'я та їх суворе дотримання статуту. На той час кількість монахів становила близько 150 чоловік.

Сюди ж приїхав усамітнитись і доживати свого віку фастівський полковник, що сидів у Білій Церкві - Семен Палій. Вихованець Київської академії, знавець кількох іноземних мов, воїн, державний діяч, дипломат помер у 1709 році й похований у Межигір'ї.

Монастир був духовною опорою українського народу у визвольному русі середини XVII століття, тому не випадково Межигір'ям опікувався Б. Хмельницький. Гетьманськими універсалами (1651-1656 pp.), віддавши монастирю навколишні села (Чернен, Мощун, Петрівці, Вишгород, великі земельні угіддя Чернігівщини) Хмельницький зміцнив монастир.

З 1630 років - час процвітання монастиря, отримання величезних пожертвувань, земельних угідь. Серед благодійників: єпископ Луцький і Острозький Ісакій Борискевич, митрополит Київський Іова Борецький.

Межигір'я суперничає багатством та могутністю з Києво-Печерською Лаврою.

З 1691 року визнають свою залежність від Межигір'я Січові монастирі Миколаївський, Самарський, Лебедівський та Львівський. Імператорським указом підтверджено, що монастир є начальником над запорізькими церквами", призначає священників для всіх церков на Січі, та сіл, що до неї належали.

У 1674 - 1690 pp. коштом Московського патріарха Іоакима збудовано новий кам'яний Спаський собор замість старого, змальованого голландським мандрівником А. Ван-Вестерфельдом у 1654 році.

Серед ктиторів обителі другої половини XVII століття - Орина Сомкова (дружина гетьмана Якима Сомка), гетьман Правобережної України Євстафій Гоголь (похований у монастирі у 1679 році), Іван Мазепа.

За однією з легенд послушником монастиря був і Максим Залізняк, за іншою - саме він разом з повстанцями розграбував монастир.

На 1703 рік припадає занепад монастиря (втрата права ставропігії). Це збігається з періодом втрати Україною залишків автономії.

Після того, як Петро І придушив рух повсталих запорожців, очолюваних гетьманом Мазепою та кошовим Гордієнко, і в 1709 - ліквідував Січ, Межигірський монастир втрачає найбільшого свого фундатора.

Страшна пожежа 1717 року вмить руйнує Спасо-Межигірський монастир, а в 1718 - палає Києво-Печерська Лавра. Та якщо відбудовувалась на кошти расійського царя, то козацький монастир відродився лише в 30 роки XVIII століття коштом козацтва.

У 1734 році Запорізька Січ зову визнає зверхність Межигірського Спаса. З 1772-74 рр.на пожертвування кошового отамана Петра Калнишевського будується кам'яна брама та дзвінниця Петропавлівської церкви за участю архітектора І. Григорович-Борецького.

На 1734-1778 роки припадає останній етап українського автономізму, коли ще монастир залишався твердинею української культури. Закінчився цей етап секуляризацією церковного майна.

10 квітня 1786 року указом Катерини II було ліквідовано Спасо-Межигірський монастир, який мали перевести в Таврію, а на цьому місці розмістити військовий лазарет.

Багатство, різницю та іконостас перевезли до Олександро-Невської церкви у Петербурзі Монастир ліквідували разом із скасуванням гетьманату, полкового адміністративного поділу. На Україні впроваджували російське кріпосне право для селянства.

Згодом, до цього святого місця приїздив вклонитись Т.Г. Шевченко, присвячуючи йому віршовані рядки у поемі "Гайдамаки". Для України ж монастир був і лишається символом національної слави і нескореності.