Історія села

Із глибини сивих віків

Село Нові Петрівці в історії відоме з давніх-давен. Воно займає центральну частину Придніпровської височини, яка починається від міста Вишгорода і закінчується в селі Старі Петрівці. Ця височина навпіл перерізана стародавнім яром, що нині зветься "Западня", а кінцеві ворота його виходять до Дніпра й звуться "Межигір'ям". На південному кінці цієї височини на світанку історії Київської Русі виникло князівство - місто-фортеця Вишгород. Тоді ж, в 3-х кілометрах вище по Дніпру між двох високих лісистих схилів вище по Дніпру в місцевості Межигір'я виникла християнська святиня - Межигірський монастир або Межигірський Спас, що проіснував з початку XI ст. до початку XX.

Північну ж височину зайняло невеличке поселення, що нареклось "Слобідкою". Слобідка мала вихід водночас і до Дніпра, і до Межигір'я, з часом стала історичним початком села Нові Петрівці.

Друга частина Нових Петрівець має історичну назву "Звіринець". Вона з'являється у XI столітті, коли вишгородські князі розташували в цій місцевості свій мисливський двір - звіринець.

Київською владою тодішні петрівчани були прикріплені до Межигірського монастиря. Вони виснажливо працювали на монастирських землях і в маєтках, аби заробити на прожиття.

Перше знищення Петрівець датується 1240 роком, коли монголо-татарська орда на чолі з ханом Батиєм зруйнувала Київ, Вишгород, Межигір'я і самі Петрівці. Поодинокі селяни, котрим вдалось врятуватись й уникнути татарського полону, переховувались в лісах, обравши їх на довгий час своєю домівкою. З закінченням навали вони повернулись на свої землі, відновлюючи звичний спосіб життя.

Розквіт села припадає на першу половину XVII століття. Саме в цей час запорізькі козаки зробили Межигірський монастир своїм козацьким монастирем. Розбудовувався і багатшав монастир, а селяни отримували більше роботи й більше заробітку. Життя села налагоджувалось.

Із побудовою в 1798 році в Межигір'ї фаянсової фабрики чисельність жителів Нових Петрівець починає знижуватись внаслідок смертності. На фабрику приймались всі бажаючі віком від 12-ти років. Робочий день починався о п'ятій ранку й закінчувався о восьмій вечора. Однак, відносно висока заробітна плата - від 3-х до 7-ми карбованців на місяць сріблом, звільнення працюючих на фабриці від усіх державних і земських повинностей, податків, рекрутської служби тощо - все це приваблювало численних працівників із селян. Наслідки ж такої праці призвели до того, що селяни-працівники почали хворіти, діти, народжені ними, виростали кволими й значно нижчими на зріст порівняно з мешканцями інших сіл, більшість населення передчасно помирала від сухот. Адже виробництво було шкідливим для здоров'я.

Поповнюється кількісний склад мешканців села за рахунок втікачів із західних сіл, що не бажали відбувати панщину під польським гнітом. За переписом 1864 року Нові Петрівці налічували 1442 людини.

Селяни з успіхом займались хліборобством, городництвом, виробництвом цегли "межигірки". Побудовані капіталістами на схилах Дніпра у XIX ст. чотирицегельні заводи проіснували до 1917 року, забезпечуючи заробіток тогочасним петрівчанам. Повсюдно у сільських оселях виробляли глиняний посуд, який за відсутності транспорту носили на власних плечах до Києва на продаж..

До початку XIX ст. село було зовсім не писемне, тому при фаянсовій фабриці відкрили школу для селянських дітей (закрили в 1864 р. ) а згодом (1895 р.) відкрилися три 2-х річні церковно-парафіяльні школи, в яких працювало всього 2 (!) вчителя: один - присланий із Києва, інший – не мав ніякої педагогічної освіти, петрівчанин Шевченко Максим Йосипович, який при церкві навчився грамоти і церковного читання від священика.

Діти навчались тільки 6 місяців у холодну пору року. Всю решту свого часу вони допомагали батькам по господарству, випасали худобу, ходили в найми.

Станом на 1907 рік неписемність в селі становила 90%. Коштом громади з 1902 по 1910 роки за ініціативи священика Кукулевського в Нових Петрівцях будується Свято-Покровська церква, що діє і сьогодні. Після революції всі церковні землі роздають безземельним селянам.

Однак, вже через декілька років (1929 р.) з початком колективізації петрівчани віддають все своє майно у створений колгосп. Першим прототипом колгоспу за головування присланих з Києва Янкевича і Орлова був промгосп, що об'єднував промисловість і сільське господарство. Згодом промислова артіль віддалилась і стала називатись "Артіль будцегли", яка проіснувала до 1956 року, а сільська артіль отримала назву "Колгосп ім. Паризької комуни". Першим головою селищної ради став Марченко Михайло Іванович. У довоєнний час колгосп нажив статків, поширилась писемність, розвинулась соціальна інфраструктура (медичне обслуговування, освіта).

Село в роки великої вітчизняної війни

Сувора минувшина Великої Вітчизняної війни потроху відходить в історію. Багато часу пройшло, стираються в пам'яті якісь незначні події, але те, що найбільше вразило, в пам'яті, залишається допоки живе людина. Цього просто не можна забути - воно пронесене через ціле життя, це спомин про трагічні дні війни, про смерть, пожарища, кров і розруху, втрату рідних і близьких.

Візьмеш до рук пожовтілий від часу лист, написаний з далекого лихоліття і навіть для тебе, людини, не знавшої війни, стає зрозуміло все до останньої краплини. І де черпав сили наш солдат, і як вистояв наш народ!

... Бої за Київ і Київську область були рішучими, кровопролитними і жорстокими. Фашисти не могли змиритися з втратою такого важливого стратегічного об'єкту як Київ. За всяку ціну намагалися повернути втрачені позиції, кидаючись у контратаки на деяких ділянках по 10-15 разів на добу, рішуче штурмували наші позиції. Відчайдушні контратаки були з Фастова, але 7 листопада столиця завдяки воїнам 91 танкової бригади Якубовського була звільнена від ворога.

Командуючий 1-м Українським фронтом генерал армії Ватутін М.Ф. зосереджує головні сили фронту на Козятинському, Білоцерківському і Житомирському напрямках з тим, щоб вдарити в тил супротивнику.

До 16 листопада 1943 року наші війська вже звільнили Боярку, Васильків, Ірпінь, Макарів, Бородянку, Іванків, Поліське і ще цілий ряд райцентрів і селищ області.

За визволення Київщини хоробро билися пліч-о-пліч воїни 38 Армії генерала Москаленка, 3-ї гвардійської танкової Армії генерала Рибалка, 2-ї повітряної Армії генерала Красовського, 40-ї Армії генерала Жмаченка, 27-ї Армії генерала Трофіменка, 1-ї окремої Чехословацької бригади Людвіга Свободи. За мужність і героїзм проявлені в цих боях близько 700 офіцерів і солдатів були удостоєні Золотої Зірки Героя, а 17, 5 тисяч нагороджені орденами і медалями.

Майже три місяці точилися бої за визволення Київщини від фашистського ката і тільки 10 березня 1944 року наша область була повністю очищена від ворога.

Під час Великої Вітчизняної війни з 19 вересня 1941р. по 18 жовтня 1943 року перебувало в окупації. Село було майже повністю спалене. Знищено 422 хати. Примусово вивезено до Німеччини 132 чоловіки, троє закатовано. Більше ніж 700 чоловік не повернулось з фронту, віддавши своє життя за перемогу; 350 чоловік нагороджені високими нагородами за ратний подвиг; звання Героя Радянського Союзу присвоєно Богдану Дмитру Пилиповичу. Пам'ять про тих, хто поліг на полі бою, увіковічено на гранітних плитах, де встановлено Вічний вогонь.

Післявоєнні роки

Проходять роки... Заросли окопи, вирви від снарядів і бомб зрівнялися з землею. Де колись гриміли бої, лилася кров — тепер колосяться хліба, цвітуть сади.

Людям жилося досить важко Але вони працювали, будували нове життя, на очах виростало нове село Нові Петрівці.

18 серпня 1950 року об'єднуються село Валки «Більшовик», село Вишгород «Новий шлях», село Нові Петрівці «Паризької Комуни» в один колгосп імені Ватутіна.

Головою був призначений Медоєв Л.Д. Колгосп мав 3650 га землі, під оранку - 1022 га, під садами - 107 га Напрямок був - овочево-фруктово-ягідний та молочно-тваринний. 22 січня 1959 року за наказом Київського обласного управління овочево-молочних радгоспів на базі колгоспу утворюється радгосп імені Ватутіна, яким керує Медоєв Л.Д. до 1965року.

1960 - рік будівництва греблі Київської ГЕС. Створено штучне Київське водосховище, на дні якого залишилося 11 сіл Вишгородського району. Переселенці сіл Чернена, Сваромля, Старосілля були переселені до села Нові Петрівці.

У 1965 році відкривається сільський будинок культури – на той час найкращий в усьому районі, збудований на кошти сільської ради та радгоспу.

Із 1969 року директором радгоспу призначено Римарчука А.М.

Із 1972 року два села Валки та Нові Петрівці зливаються в одне і стають одним селом Нові Петрівці. 1978р. - директором призначено Жмурка О.Г.

1986 - рік чорнобильської трагедії. Через наше село здійснювалися всі перевезення. Мужньо боролися з небаченим ворогом наші односельчани.